Історія про віру й боротьбу мами полоненого морпіха зі Зміїного, яка через дев’ять місяців змогла обійняти сина

Дев’ять місяців тому 22-річний морський піхотинець Максим Кручок із Рівненщини потрапив у російський полон, захищаючи острів Зміїний. 24 листопада Україна провела черговий обмін — 50 українських військових повернули додому. Серед звільнених був і син Ольги Кручок, яка для АрміяInform уже після зустрічі з Максимом розповіла свою історію віри й боротьби.

— Розкажіть про сина. Чи думали, коли Максим був дитиною, що він стане військовим і боронитиме країну?

— Навіть мови не було, що він десь буде служити. Хіба в нього такі думки були, бо у 2014 році, як розпочалася війна, він із захопленням дивився на хлопців, які боронили країну. Але, як завершив навчання в коледжі, поїхав на заробітки до Польщі. У 20 років йому прийшла повістка й він приїхав та пішов на строкову службу. Це був 2020 рік. Я не хотіла, боролася до останнього. Просила, молила, аби він не йшов, але Максим сказав — мамо, якщо не ми, то хто? Відслужив і підписав контракт. Сказав, що буде зі своїми хлопцями, що там його дім. Я буду там, де я потрібен — так тоді мені сказав. У них, морських піхотинців, на прапорі є надпис «ми там, де ми потрібні», і він неухильно жив за цим принципом!

— Як ви відреагували на новину, що син уклав контракт?

— Я дуже плакала. Запитувала, для чого це зробив, а він відповів, що вже дорослий і самостійно ухвалює рішення. Я нічого не могла зробити, бо він уже військовий, не біля мами й таким є його рішення! Тож я мала із цим змиритися.

— Давайте повернемося до дитинства. Розкажіть, яким був Максим?

— Ой… він був бешкетливим, але дуже дружелюбним! Завжди всім допомагав і ніколи нікому не відмовляв, щоб його не просили. Як результат, коли він потрапив у полон, дуже багато людей та друзів переймалися його долею і підтримували нас, як могли.

— Попрошу вас пригадати 24 лютого. Скажіть, що відчували, про що думали в момент, коли прийшло усвідомлення, що росія атакує, а ваш син військовий?

— Максим мені часто телефонував, писав та надсилав голосові повідомлення. Останній дзвінок був 23-го ввечері. А наступний пролунав о 5-й ранку вже 24 лютого. Він ніколи так рано не дзвонив, тому я дуже здивувалася. Підняла слухавку й запитаю — сину, що трапилося? А він каже — мамо, війна! Попросив зібрати речі, документи, аби бути напоготові й пообіцяв передзвонити, якщо буде така нагода.

Я не знаю, про що я в той момент думала, я не могла повірити в його слова, доки не увімкнула телевізор, де говорили, що відбувся наступ. Перші години була у ступорі й лише коли в новинах розповіли про острів Зміїний, тоді оговталася і усвідомила, що відбувається. Тоді він ще раз зателефонував і сказав, що все добре й щоби ми не переймалися. Казав, що нічого страшного не відбувається. А о третій годині набрав ще раз і попередив, що з ним уже зв’язку не буде. Я через десять хвилин після цієї розмови йому зателефонувала, але вже марно, зв’язку не було. У той момент мій світ перевернувся: я кричала, плакала, не хотіла в це вірити.

А вночі з’явилися новини, що захисники Зміїного мертві. Тоді розпочалася паніка… Перше, про що думала, як забрати свою дитину звідти? Як вони могли загинути? Чому їх ніхто не забрав? Чому так трапилося? Чому моя дитина там? А через два дні російські канали показали полонених зі Зміїного й тоді відлягло на душі. Я зрозуміла, що він живий. Нехай полон, нехай я буду його чекати, але він живий і для мене це було найважливішим у ту хвилину!

Відтоді розпочалася довга дорога й велика боротьба за повернення сина. Ми почали звертатися куди лише можна. Говорили, що побачили сина по телебаченню, що він у полоні. Скрізь, куди можна, дзвонили і писали. Це була складна боротьба, яка, зрештою, увінчалася успіхом і я дуже рада тому, що через дев’ять місяців усе вийшло. Дев’ять місяців мама чекає дитину і я дев’ять місяців чекала. Це було друге день народження мого сина. Рівно через дев’ять місяців я його почула, так би мовити, другий раз народила.

— Ви згадали про дві доби, з моменту, як було озвучено про загибель захисників Зміїного, й до моменту, як побачили сина по телебаченню в російському полоні. Упродовж цього часу ви повірили в смерть Максима?

— Я не могла змиритися з тим, що моя дитина загинула! Він завжди повторював мені, що щасливчик. І ці його слова крутилися в голові, тож я не вірила, що він може померти! Я всім і собі говорила — він у мене везучий, він має вижити! Куди я тільки не ходила і всіх переконувала, що він не загинув. Він живий, вирішила я для себе й робила все, аби це підтвердити.

І коли 26 лютого я його побачила, то подякувала Богу, що зберіг життя моїй дитині. Я вірила і не опускала руки. І так було всі дев’ять місяців. Мені допомагала родина, допомагали доньки, чоловік, друзі й чужі люди. Ще 25 лютого отримала повідомлення із запитанням — ви мама Максима? Кажу так, а мені у відповідь — я сестра того й того, мій брат був із вашим сином на острові. І відтоді майже всі рідні хлопців, які були в полоні, згуртувалися. Ми тепер, як та одна родина. Ми, певно, знаємо один про одного більше, як наші хлопці. Ми дихаємо, як одне ціле. Весь час ми боролися і робили все, що могли, аби повернути наших дітей. Їздили до Києва, Одеси, проводили акції, доводили всім, хто не вірив, що наші хлопці живі й спільними зусиллями та допомогою влади їх витягували.

Ми всі дуже й дуже вдячні владі й кожному, хто дотичний до обмінів. Вони роблять неоціненну та велику роботу. Так, не всіх відразу, бо це не можливо, але поступово вони повертають військовополонених до рідних в Україну й ми безмежно вдячні цим людям і я буду вдячна до кінця свого життя і молити Бога за них, що вони повернули мені мою дитину. Вони роблять колосальну роботу.

— Опишіть ці дев’ять місяців. Якими вони стали для вас, як ви справлялися з труднощами?

— Жила бажанням побачити сина та обійняти його, почути голос. Дуже часто, аби не забути його, прослуховувала звукові повідомлення, які він надсилав мені до полону. І в мене було відчуття, що я з ним говорю. Напевно, віра в те, що він знає та відчуває, що за них тут ведуть боротьбу, віра та надія, що я побачу сина, надихала мене, давала сили боротися. Це не передати словами, тому я дуже співчуваю всім мамам, які нині чекають дітей. Я надіюся та молюся, вірю в те, що кожен український воїн, який нині в полоні, буде повернутий до дому! Коли бачиш свою дитину й усвідомлюєш, що вони пережили, це варте тієї боротьби.

— Як відбулась зустріч із сином?

— Знаєте, з болем у серці та на душі й зі сльозами радості. Я його не бачила ще з 2021 року. Він у відпустку приїжджав 13 лютого, а я в той час була на заробітках у Польщі. І коли його взяли в полон, я себе так картала та мучила, задавалася запитанням, чому тоді, як він був, я не приїхала й не побачила його? Але від долі не втечеш, мабуть, йому судилося пройти такий важкий шлях, водночас і мені. Нині мені багато пишуть, кажуть, що я така сильна жінка, але я не така. Я проста українська мама, яка просто дуже хотіла, щоб моя дитина повернулася до дому. Тому хочу звернутися до усіх мам України, чиї діти в полоні — не опускайте руки і не втрачайте надії. Боріться до останнього до того моменту, поки не повернеться ваша дитина. Усіх одразу не повернуть, може, то фортуна усміхнулася моєму сину, як він казав, що щасливчик, і тому потрапив на обмін. Але я надіюся, що всі військові та цивільні повернуться додому.

— Син змінився?

— Так, змінився! Змінився він і його погляди. Змінився фізично. Я звикла його бачити веселим, жвавим, якого завжди називали «душею компанії». Де Максим, там була радість. Коли я його побачила, він був понурий, змучений, але за останніми дзвінками я чую, що він повертається. І я знаю, що він знову буде таким, як був до полону!

✅  Стань частиною спільноти « Кут Огляду» в facebook та запроси друзів!

«Кут Огляду» ближче до читача!

Все новини Бесарабії та України тут і зараз:

✅  Коротко і по суті. Підпишіться на наш Telegram-канал

✅ Підтримай нас в Instagram