«За такий килимок мені з Америки пропонували 1000$»

Цуркан Євдокія — спадкова ткаля з Ташлика (Кам’янське) 1936 р.н. 

Моя мама стільки килимів наткала, що казала так, уже коли була стара: «Якщо всі килими, — а жили ми далеко, від молдавського магазину трохи далі, — якщо всі килими, які я наткала чужим, простелити — вистачить до дверей церкви!»

Ми часто слідкуємо за останніми новинками в сфері моди та інтер'єру, робимо «євроремонти» та «єврозабори», на жаль, часто не помічаючи краси та цінності свого рідного та автентичного. Сьогоднішня історія про майже забуте ремесло килимарства, яке, я сподіваюсь, допоможе розкрити наші сердечні очі до естетики Буджацької культури. 

Продовжуємо літню мандрівку селом Ташлик (Кам’янське). З’їли по морозиву біля магазину, залишили велосипед на ремонт у сільському шиномонтажі. Після насиченого дослідження музею, церкви та цвинтаря з Оксаною Чумак, прямуємо на «молдавський» край села до хати Євдокії Дем’янівни Цуркан (в дівоцтві Паладій), їй 87 років — одна з найстарішний мешканців села. Вона займалася ткацтвом, і, можливо, пам’ятає фолкльорні молдавські пісні, які співали за її молодості. Дорогою милувалися кам’яною архітектурою, напилися води із старовинного колодязя і поспілкувалося з вуличними поросятами.

 

 

У свої 87 років Євдокія Дем’янівна сама вирощує городину, кавуни, квіти, робить вино, тримає бджіл: 

Я по житті, взагалі, — оптиміст, і вдячна Богу, що мого городу ще не торкнулася чужа сапа! Приходять питають, як я вирощую бджіл, як помідори.Тільки не вздумайте фотографувати!  Якщо ви оце скажете — представлять мене по-своєму (читаті — ред), а якщо покажете — то вони і слухать вас не будуть (сміється — ред). 

 

ЗНАЙОМСТВО ТА СПОГАДИ ПРО БАТЬКІВ

 

— Нам підказали, що у вас дуже красиво, багато цікавих речей. 

— (ховаючи усмішку — ред) Ой, що красиве, що красиве… В мене все старе…

На вході до хати: стигне виноград «Баку»; килим, витканий Євдокією Цуркан з авторським візерунком.

— Так в цьому і річ! Що ви це зберігаєте! 

— Дійсно? Ну, в мене немає можливості все це робити як належить, по європейськи все… (описує ремонт — ред.)

— Воно і добре. Нам треба свій стиль берегти. Якщо будемо робити під когось, то втратимо своє…

— Ну, тоді тут згодна… Я за собою не хочу носити ніяких секретів. До мене приходять, радяться, і по бджолах, і по помідорах, і по ткацтву теж. Якщо людям якась інформація потрібна — ділюся. Ви мене вибачте, я теж допитлива, ви звідки приїхали? Для чого?

— Ой, ну Діана місцева, ми з Арциза, у Лєри коріння в Бургуджі. Я вчуся в Києві вже шостий рік на біолога, і вже третій рік як почав досліджувати традиційну культуру Буджака. Це, можна сказати, наш перший повноцінний виїзд у пошуках нематеріальної культурної спадщини: пісні, танці, обряди і свята, казки, технології або навіть рецепти. 

Ще десь півгодини обговорюємо життєвий шлях пані Євдокії: дитинство, румунську владу, війну, Голодомор 1946-47 педучилище, школу,  дітей, совєцьку владу та період Незалежності України. Про ці події читайте в окремій статті.  Не дивлячись на вік, нас з друзями захоплює її бадьорість у розмові, слідування останнім новинам і активна громадянська позиція.

ПРО ДИТИНСТВО: БАТЬКО-КАМЕНЯР, МАМА-ТКАЛЯ І ТРИ ДОНЬКИ

 

 — Мої батьки були дійсно бідні, почали з нічого, але дуже працьовиті. Дуже працьовиті… Мама з малих років займалась… ткала ці килими (вказує на підлогу, встелену килимом). 

— Це її робота?

— Ні, це вже моя робота. Це мій малюнок, мій узор. Це вже я слідувала її починанням. Потім підем в ту хату — я покажу її роботи.

— Це там каса маре у вас?

— Там не каса маре… Там склад, ніхто не живе… Яка каса маре! Ну, там зал у мене. У випадку, якщо я помру — буде звідки виносити (сміємося разом — ред).

Батько був будівельник, а мати всю зиму з верстату не виходила — ткала оці килими молдавські — чужим. Тато (у нас тут нагорі були скелі, де видубували ці велиці булижники) робив пам’ятники. Половина, мабуть, на цвинтарі пам’ятників — це його рук. І корита такі, димарі. (Більше про мистецтво каменярів Ташлика читайте в ЦЬОМУ ДОПИСІ).

От зараз вони плачуть всі, що немає роботи, але ж тоді теж не було роботи! А люди жили, вони чимось займалися. Мама ткала ці килими. І коли вони побралися після весілля — в обох абсолютно не було нічого, бо обидва були бідні. Потім, оце продавали взимку свої товари, і в першу чергу вони купили собі пару коней. Потім інвентар для господарства: плуг, віялки, все що треба. А землі теж мало було! Треба було брати в оренду. А тоді оренда яка була? Зараз нам дають на пай тону зерна — а вони все ділили навпіл. І ось так вони взимку займалися: мама ткала, тато з каменем, а влітку, значить, — на поле. Дуже трудящі були батьки, дуже трудящі— це передалося і нам.  Нас було три доньки, я була найстарша — мені дісталося від всіх (з тихою усмішкою — ред). Але…

А вже коли я закінчила 7 класів, мені було 14 років… Вони були середняки: як тоді було, оці багаті, їх називали «кулаки» — вони (батьки — ред.) не були кулаками, в них не було стільки землі. Були середняки. Але тато настільки любив цих тварин! В нього була пара коней! Я ніби зараз бачу… (примружується — ред.) Один кінь чорної масті — чорний-чорний! А другий — сірого кольору. Ну таке поєднання! Тато о 12й годині йшов, і чистив їм, і годував їх — вони були як… як намальовані. І так і казали: як у Дамяна коня — в селі немає. Коли була колективізація, то цих коней забрали в колхоз. Мама цілий день ридала в хаті.

— А от ви розповідали, що ваша мама всю зиму за верстатом сиділа. Вона щось співала, коли працювала? 

— Слухайте, як працювала бідна мама... Зараз ось світло, навіть якщо вимикають — от онука передали мені акумулятор, я можу ставити вже, і воно працює. А тоді мама бідна у верстата… Але ви розумієте трошки, що це таке? 

— Я навіть пробував трошки в Новоселівці. Там ще працюють у музеї жінки. 

— Ну ось, значить, при лампі ткати, вибирати ось ці килими. Кожну ниточку! Значить, через пальці ще проходило, розумієте? Ось так дістанеш через цю основу — треба пальцями дістати кожну ниточку там десь.  Дуже важка, дуже кропітка робота.  Але мама працювала швидко рукамию Ну і в мене теж обидві руки працюють швидко. Мама бідненька так працювала взимку: починає зранку і бувало так, що на ходу вона весь день за верстатом, і якщо вона за день зробить десять сантиметрів — це був вже рекорд, розумієш?

І тим не менше, вона стільки килимів наткала, що казала так, уже коли була стара: «Якщо всі килими, — а жили ми далеко, від молдавського магазину трохи далі, — якщо всі килими, які я наткала чужим, простелити — вистачить до дверей церкви!» 

Вона з одного боку — одну лампу, іншого боку — іншу лампу, і ось при лампі вона ткала. Ну дуже вони мучилися! Але! Працею вони все вирішили!

 

КУДИ ЗНИКАЮТЬ ТКАЦЬКІ ВЕРСТАТИ

 

— А ви нам покажете килими? 

— Звичайно, покажемо. 

— А у вас верстат є, так? 

— Верстата немає. А куди він? А навіщо він мені вже? Це я останній раз ткала… зараз скажу… у 65 років, тобто більше 20 років тому. 

— Ну, як експонат. Це ж стільки... Ну, я розумію, що воно, коли, як би, життя йде...

— Знаєте, ось, не додумалася я до такого. Що комусь, хтось запитає, ось цей верстат. І в мами був верстат. І всі ось ці... деталі до цього тут. У мами були, у свекрухи були. Але, як уже вони не користувалися, і я стала не користуватися... Ну, думаю, а нащо? Дівчата навіть не згадували, що вони... 

— Розібрали? 

— Так, розібрали. Ну, хто куди… Ну, я зазвичай усе на... розпал, на цейво... Ну, ось цей килим, я ж кажу, я... Зараз ми підемо в ту хату, покажу, що там робиться. 

 

ПРО СВІЙ СТИЛЬ У КИЛИМАРСТВІ ТА ТЕХНОЛОГІЮ

 

— Став кавуни тут, зараз повернемося і поїмо. От це зараз ви бачите те, що мама давала, як зестру.

— Зестру?

— Так, коли я вийшла заміж, вона дала мені ось ці. 

Килим, що його подарувала матір — Анна Паладій, в якості приданого. Впізнається традиційний бесарабський візерунок з квітів на чорному фоні. 

— А зестра це придане, так? 

— Придане. Ось одразу мама як дала. Ось це все на чорному тлі. Ось як, бачите? Це на чорному тлі, зазвичай, у нас було модно. Так, а потім мені щось так не те, що не подобалося. І я хотіла щось, якусь новинку. Спочатку ткала з мамою, але ще не могла відійти від чорного.

Але цей (показує на інший килим — ред) я вже теж придумала сама. Такого вже ніде ви не зустрінете: і придумала вже і краї по-іншому, і ось це... Такого візерунка ви ніде не зустрінете. Ось такі, як там... як чорні, ви зустрінете в Камінці багато, а таких — немає. 

— А що за квіти ви тут зображували? 

— Там переважно троянди йдуть, а тут уже троянд не так багато. Ну, в основному тут троянди.

— А ось це ось, це барвінок якийсь, так? 

— Ну так, так, так, так. 

— А вовна, це була з ваших овець? Чи в інших людей брали?

— Вовна! Натуральна вовна овеча. Я кажу, що ми... І ми різали вже тоді. Це ми різали тих овець. Значить, прали цю шерсть. Пустили на волочіння.

Потім я і пряла, прясти вмію. Я і скубала цю вовну. І пряла, і фарбувала. А потім ось і ткала.

— А нитки ви самі фарбували чи... 

— Сама й фарбувала. Мама фарбувала, і я фарбувала. 

— А чим фарбували? А чим фарбували ось фарба сама? Цигани продавали? 

— Ні. Так, добували, хто де... 

— Але ж купувалися? Фарби ви не робили самі? 

— Ні, ні. Фарби то купували. 

Зліва — один з останніх килимів, витканих пані Євдокією більше 20 років тому, з характерним світлим фоном та сміливою авторською роботою над схемою візерунка. Праворуч — килими, що застелені вдома у сестри Євдокії Валентини, що їх ткала мама Анна — характерний традиційний візерунок. Тобто, на очах бачимо еволюцію традиційного ремесла та естетичних уподобань при зміні поколінь, що руйнує уявлення про традиційне мистецтво, як про щось стале і непорушне. Втім, слід зауважити, що кардинальні зміни в стилістиці робіт Євдокії Цуркан можуть бути пов'язані з більшою мобільністю, навчанням у місті, розвитком легкої промисловості, коли естетичні уявлення про світ виходять за межі твого села. 

Інший екземпляр домотканого килиму з традиційним бесарабським візерунком невідомого авторства, ймовірно витканим у Ташлику. Зафіксовано в Ташлику, в іншій «руській» частині села. 

— І скільки часу ви оцей килим робили? Десь пів року?

— Ну, ткала я багато ткала. Я кажу, що ось... Напевно. Напевно, так. Десь, напевно... Ну, півроку не знаю, але десь чотири місяці точно. 

— Чому вам це подобалося? Тобто вам подобається складати картину, чи вам подобався процес, чи…

— Ну, напевно, це передалося від мами все. Мама працювала весь час для чужих. І ось вона передала і мені. Я навіть була, коли була маленька, теж сідала і допомагала мамі. І ось це просто цікаво було. Ось це як хобі, як... Навіть я не знаю…Ну, ось це, розумієте... І ще що цікаво: ось працюєш цілі там 4 місяці, але не знаєш, що вийде в тебе. А потім, коли знімаєте, це...Коли знімаєш і бачиш таку красу, це вже, розумієте, яка радість! І ось чекаєш, і швиденько навіть не втомлюєшся. Працюєш, от бувало так, що і вночі, тому що вже я якось ткала, значить, при цьому… при світлі. І працюю до другої години і не помічаю, що вже пізно. Так захоплюєшся! І поспішаєш швидше скінчити — подивитися, що в мене вийде. Так. І як уже відкриваєш і дивишся, що ось так виходить, така краса! Значить, це... Це радість!

Захід сонця у подвір'ї Євдокії Дем'янівни.

 

Наш візит, звичайно, не обмежився розмовами про ткацтво. Читайте спогади Євдокії Цуркан про Голодомор, та про народні традиції села Ташлик в в окремих статтях. 

Інтерв'ю було записано російською мовою, транскрибовано, з використанням сервісу Good Tape, та перекладено, з використанням сервісу DeepL. За наданий рекордер щира подяка фотографу та відеографу Володимиру Стозубу. За інформування та контакт пані Євдокії Цуркан завдячую родині Чумаків — Оксані та доньці Діані. 

З любов'ю до Буджацької культури,

Артем Целіков