Юні експати: як Швейцарія піклується про українських дітей?

За даними МОН, за кордоном зараз перебувають близько 500 тис українців шкільного віку.

Ми тішимося їхній безпеці, але переживаємо за їхнє та наше майбутнє. Скільки з них повернуться додому? 

У спробі втекти від сухої статистики та спробувати зрозуміти, як живуть підростаючі українці вдалині від дому, через живі історії живих людей, я записав інтерв’ю з Гасимом — працівником соціальної сфери Швейцарії азейбарджанського походження. Він переїхав до цієї країни багато років тому, а зараз і сам працює з мігрантами та тимчасово переміщеними особами. Чому саме з ним? Моїй молодшій сестрі пощастило стати його вихованицею на пів року, і з щирої вдячності мати запропонувала мені записати це інтерв'ю ще у жовтні 2022 року. 

В цій статті опубліковано лише першу частину, де ми говоримо, власне, про дітей. В другій частині ви дізнаєтесь про міграційну та соціальну систему Швейцарії. Сподіваюсь, хвилини читанння стануть для вас острівцем позитиву та можливістю відпочити від щоденної важкої боротьби, яку ми разом ведемо проти російських загарбників. 

— Гасиме, ви працюєте в міграційній системі Швейцарії вже більше 10 років. На скільки я знаю, зараз ви працюєте переважно у проєктах для дітей. Можете розповісти про ці проєкти?

— Відвідування школи є конституційним правом та обов’язком будь-якої дитини, що перебуває у Швейцарії. Саме тому кожен з 26 кантонів зобов’язався організовувати навчальні заклади для дітей шкільного віку з України, зокрема, Люцерн — кантон, в якому живу і працюю я. 

І я залюбки взяв на себе відповідальність викладати для двох класів німецьку мову, математику та спорт. Це тимчасові школи, ціллю яких є підготувати дітей до того, що потім вони підуть вже у середню швейцарську школу. Якщо б вони прямо зараз пішли у школу без знання мови, без знання системи Швейцарії, їм було б дуже-дуже-дуже важко, бо система таки відрізняється. Це такий собі трамплін. 

— А який вік дітей в таких інтеграційних школах для українців?

— Від 6 до 16 років. Вони проводять багато часу разом. Для дітей старше 16 років існують окремі заклади, які навчають вже професійно-технічним навичкам. 

— А як ви потрапили саме в цю школу у Віконі (населений пункт у кантоні Люцерн), скільки таких шкіл взагалі є в Кантоні?

—  Українців перші місяці компактно розміщують у якомусь населеному пункті. Наприклад, у Віконі була доступна будівля місцевого монастира. Відповідно, школи для українських дітей формують на цьому ж місці. Я почув, що потрібні люди, які можуть допомогти з організацією цього освітнього процесу, знають мову (російську — ред.), можуть допомогти з інтеграцією.  Це мені було цікаво, і тепер я тут. 

— Тобто, ви працююєте як найманий працівник-вчитель?

— Так, вірно. А от щодо проєктів там, таборів, про які ви питали раніше — це вже моя власна ініціатива. Я пробую, завдяки своїй репутації у сфері, створювати для своїх учнів спеціальні табори у горах, щоб інтеграція відбувалася цікавіще, краще, веселіше. Ми на тиждень вибираємося у якесь шалє, там багато часу проводимо на природі, їздимо на екскурсії, наприклад, на шоколадну фабрику там. Це надзвичайно яскраві моменти як для дітей, так і для мене та моїх колег. Там вони відволікаються від думок про війну. Це взагалі дуже важко, пережити таку трагедію. Але весь час сидіти в траурі — це не вихід. Треба вчитися, треба щось робити і думати, що ці діти можуть принести в майбутньому собі та своїй країні — щось добре, щось розумне, щось важливе. 

— А чи є в українських дітей можливість контактувати з місцевими дітьми під час таких проєктів-таборів? 

— Це один з ключових викликів, з якими стикаються діти під час перших місяців перебування тут. Часто ті тимчасові інтеграційні школи, про які я казав раніше, знаходяться на околицях населених пунктів, і контакт з місцевими дітьми майже неможливий. А під час цих тижневих таборів я запрошую місцевих мешканців, мій син теж бере участь, і це допомагає українським дітям відчути, що вони тут не окремо від загального соціуму. Це моє особисте бажання, і я створюю ці проєкти, щоб налагоджувати контакти між дітьми. 

— А можете навести приклад такого проєкту, який ви, можливо, нещодавно реалізували?

— Ну от, наприклад, нещодавно місцева школа замовила в мене такий інтеграційний проєкт. Я як фізична особа-підприємець, яка надає послуги в цій сфері, розробив такий повноцінний день для школярів. Вони цілий день спілкувалися через різні ігри, діти з інших країн розповідали про свої культури та країни в інтерактивній формі, вчили якимсь словам зі своїх мов, розповідали свої особисті історії. Це було дуже цікаво. 

А зовсім скоро ми знову плануємо тижневий табір десь на 50 дітей для українських дітей. Я буду керівником цього табору, і зробимо все, щоб це було для них максимально захопливо. 

— У вас є якась стала команда для таких проєктів?

— Ні, сталої команди немає. Але є велике коло людей, моїх друзів, які мають досвід в цій сфері, мають профільну освіту чи свої ініціативи. Тому я можу їх запрошувати. 

От, наприклад, в проєкт з таборами для українських дітей я запрошував українських жінок, які в Україні працювали вчителями, кухарями або мали якийсь досвід соціально-виховної роботи. Це дозволяє дітям бути всередині своєї культури, пишатися нею, дізнаватись щось нове, і дорослим українкам отримати певний підзаробіток. 

— Дякую Вам велике за це! Перебуваючи тут, в Україні, я сам переживаю через те, що діти втрачають зв’язок зі своєю культурою. 

— Це дуже важливо! Коли дитина дорослішає і відчуває, що у неї є Батьківщина, є культура, музика, історія, у неї є географія, є література — тоді вони можуть бути впевненим у собі, і що вони комусь потрібні. Так вони відчувають, що вони частинка чогось великого. І вони не мають втрачати зв’язку зі своєю культурою!

— А чи викладається українська мова для них?

— Справа в тому, що українська мова викладається для них окремо від наших інтеграційних шкіл. Ми адаптуємо розклад так, щоб вони могли вільно відвідувати свої українські школи онлайн так само, як і їхні однокласники в Україні. Ми це підтримуємо. 

— Для мене стало певним відкриттям, що ви працюєте в цій сфері як підприємець. Тобто, у Швейцарії ринкові відносини працюють навіть у соціальній сфері?

— Ну, у моєму випадку, мене вже знають місцеві органи влади, вже є певна довіра, тому я отримую такі собі підряди. Але в цілому так — немає монополії, що до вразливих верств населення доступ мають лише працівнки соцслужби і все. Вони контролюють дотримання норм, напрацьовують політику — так. 

— Ваша робота передбачає постійне навчання когось. А чому навчились чи які відкриття зробили ви для себе за останні місяці роботи?

— З дітьми і з дорослими я працюю вже досить давно. І я можу зокрема сказати, що школярі з України дуже розумні, грамотні, добрі та порядні. Я це кажу відверто, і для мене, насправді, працювати з ними — велике задоволення! Вони дуже добре розуміють, коли ти хочеш для них чогось доброго, і відгукуються на це. Ти сам радієш, і приносиш радість дітям. 

З іншого боку боляче думати про те, що такі розумні діти, і їм довелося залишити свою країну. 

— В чому головна відмінність роботи з дітьми та дорослими?

— (сміється — ред.) В принципі, дорослі багато чого в житті для себе вже визначили, тому як правило, їх важче навчити чогось нового. Звичайно, є свої методи педагогіки спеціяльні, але діти набагато відкритіші для всього нового. Особливо, коли вони відчувають, що це робиться з любов’ю — вони вчаться новому із задоволенням. Дорослі, які приїжджають сюди як іммігранти, часто залишають в своїй країні статус, майно, улюблену роботу, близьких людей. Для сформованої особистості це сильний удар, і тут можуть виникати складнощі. Діти більш гнучкі і вільні в цьому плані. 

І ще одне — готовність ставити запитання. Дорослі неохоче ставлять питання, тому що думають, що можуть показатися дурними. Діти ставлять дуже багато запитань, цікавих запитань, запитань, після яких я сам можу переосмисити щось для себе. 

Очкуйте на продовження...