12 травня Пам’ять преподобного Амфілохія Почаївського
Народився схиігумен Амфілохій у селі Мала Іловиця у Волинській губернії (нині Шумський район Тернопільської області) 27 листопада 1894 року у багатодітній родині благочестивого селянина Варнави Головатюка і був названий у Святому Хрещенні Яковом.
1912 року був покликаний до армії та брав участь у Першій Світовій війні, був призначений на фельдшерську службу, проте у кінці війни потрапив до австрійського полону. У 1919 році повернувся додому та допомагав батькам у селянській праці.
У Почаївську Лавру майбутній угодник Божий прийшов у 1925 році і, гідно пройшовши усі послухи, 8 липня 1932 року був пострижений у чернецтво з ім’ям Іосиф. З перших днів свого життя у монастирі він став строгим постником. Дуже швидко по всій Волині пронеслася слава про отця Іосифа як про суворого подвижника і майстерного костоправа і лікаря. До стародавніх стін Лаври потягнулися селянські вози з хворими не тільки з Волині, але й із Буковини, Бессарабії та Галичини. Щоб отцю Іосифу зручно було приймати стражденних, монастирське начальство перевело його з Лаври у будиночок на монастирському цвинтарі. Отець Іосиф сприйняв це як велику милість Божу.
Незабаром отець Іосиф почав молитися про зцілення важких та невиліковних хвороб тих, хто до нього приходив, і Бог посилав зцілення. Сам подвижник всіляко стримував поширювану славу про свої чудеса: “Бог за вашу старанність до Почаївських святинь і за ваші слізні молитви послав вам зцілення, а я, грішна людина, навіть не дерзаю молитися ні про що інше, як тільки про прощення моїх гріхів”. За молитвами отця Іосифа зцілялися багаторічні невиліковні каліки, глухі та сліпі. Багато хто після бесіди з батюшкою отримували втіху в скорбі і вирішення складних життєвих проблем. Але особливо багато людей стікалися до нього для зцілення від душевних недуг і позбавлення від злих духів.
Наприкінці 50-х років XX ст. відбулися гоніння на церкву. Репресії не зламали стійкості ченців, які переносили все мужньо, спокійно, самі бажали, якщо потрібно, навіть померти за Лаврські Святині. Влада не раз погрожувала монахам, обіцяючи втопити у святому колодязі, на що о. Іосиф спокійно відповів: «А ми цього і бажаємо!» — тобто прийняти мученицьку смерть. 1962 року влада хотіла відібрати Троїцький собор. До о. Іосифа прибіг послушник, поспіхом розповів, що собор відбирають, міліція забрала ключі від Намісника. Біля дверей собору стояли близько десятка міліціонерів зі своїм начальником. Отець підійшов до нього, несподівано вирвав з рук в’язку ключів; віддаючи їх молодому Наміснику Варфоломію, звернувся до присутніх тут місцевих жителів, які, натхненні закликом, кинулись на міліціонерів, змусили їх відступити. О. Іосиф знав, на що йшов, і очікував жорстокої відплати.
Через тиждень міліція запроторила отця Іосифа в Буданівську психлікарню (більше як 100 кілометрів від Почаєва), там його постригли, забрали хрест, одяг. В палаті було 40 хворих, повністю роздягнених. Йому вводили ліки, від яких розпухало усе тіло. Численні листи людей, клопотання дочки Сталіна Світлани Алілуєвої, яку він раніше зцілив від душевної хвороби, дозволили отцю Іосифу покинути стіни лікарні. Він почав жити у свого небожа (племінника) в рідній Іловиці. Дізнавшись, де знаходиться старець, до нього почати приїжджати хворі.
Отець Іосиф мав дев'ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до болот. А там зіштовхнув із трактора на землю, побив до непритомності, кинув у воду і поїхав. Отець Іосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледь живого, він дивом не втопився. Терміново відвезли подвижника до Почаївської Лаври і тієї ж ночі постригли в схиму з ім'ям Амфілохій – на честь святителя Іпонійського, пам'ять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Іосифа на ноги – він одужав. Залишатися у Лаврі без прописки було небезпечно. Приїхали родичі та забрали його до Іловиці.
Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Слава про чудеса зцілень розносилася всюди. До отця їхали люди з півночі та півдня, зі сходу та заходу, із Молдавії та Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. І сам він часто висловлювався: «Ви думаєте, що я святий. Я грішник! А зцілення ви отримуєте за своїми молитвами і за своєю вірою». Ті, хто приїжджав до Почаївської Лаври з усієї країни, обов'язково намагалися відвідати і отця Іосифа в його селі. Влітку в нього щодня бувало до п'ятисот людей, інколи і більше. Усіх він обов'язково пригощав обідом і вечерею: багато хто зцілювався благословенною трапезою.
Отцю Іосифу були відкриті душі всіх людей, їхні серця та наміри, але заради терпіння він тримав у себе в домі і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто сідаючи за стіл, співав: “Страху їх не боюся, і не смущаюся!”. У дворі старець щодня служив Водосвятні молебні та зцілював людей. Як відомо, “цей рід” (демони) виганяються лише молитвою та постом, тому отець Іосиф деяких благословляв не їсти їжу в середу та п'ятницю. "Якби ви знали, який піст солодкий", - говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою насолоджується душа того, хто поститься. У дні суворого посту він велів рано-вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви одразу класти три земні поклони з молитвою “Богородице Діво, радуйся...”, щоб легко витримувати піст у цей день.
Дуже часто старцеві доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, бо біси мстили, на що отець Іосиф відповідав: “Важко терпіти, але й боятися демонів не треба”. Говорячи його словами, земля у дворі була просочена сльозами людей, що моляться, тяжкохворих, які всією душею бажали зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими та зухвалими, а потім стають біснуватими. Упокорюючи таких дітей, змушував їх просити прощення у батьків. Потрібно було мати велику любов у серці, щоб ніколи і нікому ні в чому не відмовляти. Старець Божий мав її. Він шукав час для кожного. У нього було незмінне правило: якщо привезуть когось із переломом, то викликати його в будь-який час дня і ночі.
Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив із келії до народу. Раптом вийшов і привітав усіх словами пророка Ісайї: “З нами Бог! Розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!”. А потім почав міркувати про причини, які привели стільки людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожжя, насадження якого починається ще у школі. Учнів не пускають у храм, ведуть ідеологічну роботу, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Святого Духа. Це і призводить до того, що більшість населення – душевнохворі. Отець Іосиф радив молитвою лікувати “недугу нинішнього століття”. У його будинку вона звершувалася цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленій соломою та ряднами (покривалами), спали хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотали: “прокинувся апостол кудлатий, знову нас мучить! Підемо! Підемо!...”. Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі у повній схимі, із запаленим кадилом у руках він творив молитву, яку відчували і не терпіли злі духи в сплячих біснуватих людях. Часто вранці розповідав старець, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами у двір із загрозою вбити, застрелити, зарізати чи отруїти.
Приїжджали до батюшки і сучасні молоді юнаки, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну та апетиту. Старець ставив їх посеред двору і велів класти земні поклони, велів, щоб так і вдома щовечора робили, та носили хрестики, не випивали, не курили, ходили до церкви, дотримувалися постів, причащалися. Тоді, за його словами, "всі нерви вийдуть" і повернеться здоров'я. При цьому додавав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не нерви засмучені, а біси мучать, і треба постом і молитвою боротися з ними.
Маючи добре серце, отець Іосиф не любив злих людей, бо зло не властиве природі людини. Воно збуджується в людині не без демонів, тому злі люди їм і уподібнюються. Старець говорив: “Будь-який гріх обплутує серце як павутиння, а злість, як дріт - спробуй розірви її. Злі люди вбили царя, злі знущаються з православних”. “Велике щастя, що Господь сподобив нас народитись у православній вірі та бути православними, а багато народів, на жаль, не знають Православ'я” – неодноразово повторював подвижник.
Свою любов до людей батюшка дарував усім, тож і йшли до нього з вірою, напитувалися від нього Святою благодаттю. Духовної любові в нього вистачало на всіх: він любив хворих і страждаючих, бажав їм зцілення і намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої про те, як досягти такої любові, він відповідав, що Бог дає благодать любові за смирення. І ще часто повторював: "Як ти до людей, так і люди до тебе". Божа Матір для отця Іосифа була Небом, він постійно у своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду він просив усіх перервати обід, встати і заспівати молитву Божої Матері “Під Твою милість...”.
Влітку 1970 року з батюшкою траплялися дивні речі: він лежав на лавці в саду як у несвідомому стані. Пролежавши так деякий час, він вставав цілком здоровий. Повторилося це й у жовтні. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що отцю Іосифу вкотре була підсипана отрута. Бачив старець, мабуть, задуми ворога і знав його спільників-виконавців. Але хто міг уявити, що може статися щось погане! Кілька разів отець Іосиф збирав своїх домашніх у трапезній і просив заспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а “Апостолы от конец, совокупльшеся зде” просив проспівати тричі. А сам, слухаючи, затуляв обличчя руками і плакав. Потім з сумом говорив: "А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати"...
Через чотири місяці в Лаврі відспівували отця Іосифа. Помер він 1 січня, а ховали його 4 січня 1971 року.
Все життя отця Іосифа, в схимі Амфілохія, було самопожертвованим служінням в ім'я любові до Бога і ближнього, бо любов - це головний плід духовного подвигу християнина та мета чернечого життя. Вірою і милосердям до страждаючих він явив для нас добрий приклад життя і залишив незабутню пам'ять у серцях віруючих людей, для яких був і залишається швидким цілителем, милостивим помічником і благим заступником. Він і після смерті лікує, втішає, наставляє: люди й тепер відчувають цю любов. Деякі навіть чують його голос, який кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за Божими заповідями.
Перед святом Великодня 2002 р. було віднайдено його нетлінні мощі. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, 12 травня 2002 р.. (в Неділю Фомину), схиігумен Амфілохій був торжественно канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. Мощі преподобного Амфілохія відкриті для поклоніння у храмі преподобного Іова Почаївського.
✅ Стань частиною спільноти «Кут огляду» в facebook та запроси друзів!
«Кут огляду» ближче до читача!
✅ Коротко і по суті. Підпишись на наш Telegram-канал
✅ Підтримай нас в Instagram