… І більше ніколи не буде "завтра": прощання з Денисом Мосієнком

Арциз 24 квітня 2025

Цей текст — один з найважчих, які мені коли-небудь доводилося писати. Бо писати про смерть друга, колеги, світлої людини, з якою ти ще вчора стояв поруч — неможливо. А потрібно.

24 квітня…
Теплицька й Арцизька громади, дві близькі душі на карті нашої Бессарабії, об’єдналися в тиші, сльозах і скорботі — щоби провести в останню путь молодшого сержанта Дениса Олександровича Мосієнка.
Нашого Дениса...

Мирнопілля зустріло траурну процесію мовчазним живим коридором. Село, де він народився, виріс, робив перші кроки до мрій. Там, де його досі пам’ятають як непосидючого, винахідливого хлопчика з усмішкою, яка розтоплювала серця. Йому було сім, коли він вперше прийшов у сільську школу. Йому було 26, коли його вбили росіяни, коли нашого захисника понесли в останній земний шлях з рідного села — назавжди…

Я пам’ятаю, як ми працювали разом у ПП "Артал". Він був не просто колегою — він був тим, хто завжди підтримував. У найскладніші моменти — жарти Дениса тримали багатьох на плаву. Його душа світилася добром. Він був справжній. Чесний. Чуйний. З поглядом, у якому — внутрішня сила й любов до людей.

Він пішов захищати нас без страху.
У 2017 році — строковик. Потім — контракт. І коли прийшла повномасштабна війна, він знову не вагався. “Хтось має це зробити,” — сказав він мені тоді. “Я не можу сидіти вдома, поки хлопці там.”

Він не сидів. Він був на передовій. Завжди.
Херсон, Донецький напрямок, Сіверськ… Там, де найгарячіше, там, де кожна секунда — між життям і смертю. Він був поруч зі своїми, ніколи не відступав, витягував поранених, прикривав товаришів.

Він боровся до останнього подиху.

У 2023 році Денис одружився. Він кохав щиро, по-справжньому. У його планах було родинне життя… А тепер — лише спогади й біль.

В Арцизі, де Денис жив останні роки, працював, кохав, радів життю— сотні людей вийшли, щоби сказати "дякую". Живий коридор — мовчазна молитва.

Його ховали з усіма військовими почестями на Алеї Слави.

Ми стояли на цвинтарі й не могли повірити. Зі мною були ті самі люди, з якими Денис будував плани на літо, мріяв поїхати на море, воював та вигризав кожний метр української землі, знищуючи росіян.

І ось — тиша. Лише земля, глибина й біла закрита труна.

Денис більше не зателефонує, не прийде на роботу з усмішкою, не пожартує, не скаже своє завжди тепле “та все буде добре”.
Але він — є.
У кожному, хто його знав. У кожному, хто сьогодні боронить країну і продовжує жити під мирним небом.

Йому назавжди 26. Ми не забудемо. Ми не пробачимо.

Спочивай із миром, Денисе. Світла твоя душа — з нами. Навіки.
Пам'ятатимемо тебе таким - усміхненим, закоханим в життя, самовідданим...